Мертвотекст та граматологія війни
Цей текст більше про мистецтво і дуже опосередковано стосується медіа, тому я не розсилаю його підписникам, а публікую тут, бо, чесно кажучи, більше немає де. Тим не менш, візуальна культура - це також частина медійної сфери, тож час від часу буду викладати тут також спостереження і на цю тему.
Останні кілька днів знаходжусь під сильним враженням від творів бота, що генерує написи з тіл на снігу. Незважаючи на всю випадковість свого походження, ймовірно, це один із значних творів українського медіа-арту останніх років. Після 24 лютого це вже далеко не перший медіа-феномен, який змусив би крутитися в трунах французьких філософів з вісімдесятих, а мене змушує далі розмірковувати над поразкою постмодернізму, а точніше перемогою над ним чогось поки що не дуже чіткого.
З усіх численних картинок з "мертвотекстом" (десь бачив, що він офіційно називається "russian troops", але вже не можу знайти, тож буду використовувати цю умовну назву) особливо вразили мене зрозумілі ймовірно тільки досить вузькому колу знавців історії сучасного мистецтва написи "московский концептуализм", "борис гройс" ” і “я ни на что не жалуюсь и мне всё нравится, несмотря на то, что я здесь никогда не был и не знаю ничего об этих местах” (найвпізнаваніша цитата з творчості арт-групи “Колективні дії”, ключової спільноти московського концептуалізму ). Незважаючи на те, що мені, як і багатьом френдам у стрічці, хочеться похизуватися своєю особливою експертизою і хихикати над цим контентом без пояснень, історія з "гройсом на снігу" куди глибша і цікавіша ніж здається на перший погляд, та й будь-яке зіткнення з концептуалізмом суто стилістично зобов'язує розродитися тритомником коментарів.
Війна пропонує дуже специфічну оптику сприйняття текстоцентричної російської культури. У контексті жахів, які відбуваються на окупованих російською армією територіях і розкриваються на деокупованих, а також повного трансгресії абсурду, що відбувається на території Росії, ми часто говоримо про пророчу природу творів Сорокіна. Починаючи з 24 лютого про це думав і я - російське суспільство із запалом ролевика-толкініста "стрибало" за творчістю цього письменника - сьогодні "День опричника", вчора "Настя", післязавтра - "Норма" та "Черга". Показово, що сам Сорокін був близький до кола московських концептуалістів, брав участь у деяких акціях і в принципі сформувався як письменник у цьому мистецькому середовищі.
Фраза "я ни на что не жалуюсь..." відсилає до "Поїздок за місто", серії перформансів "Колективних дій", в рамках яких художники створювали невеликі абсурдистські вистави для 10-20 глядачів в безлюдній місцевості навколо Москви. Так, наприклад, згадана вище фраза була поміщена на баннер-розтяжку між деревами (акція "Лозунг", 1977), а роком пізніше в аналогічному форматі повісили банер з написом "странно, зачем я лгал самому себе, что я здесь никогда не был и не знаю ничего об этих местах, – ведь на самом деле здесь так же, как везде, только еще острее это чувствуешь и глубже не понимаешь” (акція “Лозунг - 78”). У межах кількох десятків акцій учасники перетинають поле, виходять з та заходять у ліс, лягають у яму, натягують мотузки та роблять інші дивні концептуальні дії.
Ця діяльність була замкненою у собі, флегматичною критикою радянської ідеології, але ситуація повномасштабного вторгнення відкриває зовсім інше сприйняття "поїздок за місто". Достатньо хоча б прочитати опис акції "Третій варіант" (1978):
“Приехавшие по приглашениям зрители (около 20 человек) были размещены на краю поля. Справа из леса, на расстоянии 50 метров от зрителей, появился участник в фиолетовом балахоне, прошел некоторое расстояние по полю (параллельно линии зрителей) и лег в яму так, что его не было видно. Через три минуты из другой ямы, вырытой на расстоянии 30 метров слева от того места, где исчез участник, появилась его фигура в том же фиолетовом балахоне, но с красным воздушным шаром вместо головы. Проткнув палкой шар, на месте которого возникло облако белой пыли, участник- теперь уже без головы- снова лег в яму, из которой он только что появился. Одновременно с его исчезновением из первой ямы (в 30 метрах справа) появился он же, но уже в обычной одежде, и, засыпав землей яму, из которой вылез, ушел в лес в том же направлении, откуда вышел в начале акции.”
Осмислюючи реальність через мову та текст, концептуалісти деконструювали радянську дійсність і піддавали її критиці та переосмисленню. Тепер же “колективними діями” займається українська аудиторія, переосмислюючи переосмислення, пропускаючи через “мертвотекст” історію російської культури, позначаючи її споконвічні колоніальні (фатальні?) стратегії, а також її кінцевість після 24 лютого. Якось в інтерв'ю український художник Арсен Савадов сказав, що суттю постмодернізму є захоплення та переформатування об'єкту. У роботі “Папка в пакеті” ми отримали простий і доступний медіум для подібної діяльності.
Окремо слід зазначити, що діяльність має форму дій не лише колективних, а й індивідуальних. Серед найсвіжіших прикладів варто виділити роботи Віктора Покиданця із серії “рос.літ.” та Ігоря Гусєва із серії “3 world war”.
Феномен, з яким ми маємо справу, безумовно, набагато складніше описаного вище і вимагає глибшого аналізу та осмислення. Шрифт, зроблений з фотографій мертвих солдатів, що складається виключно з українських літер - це зокрема й критика мови як універсального медіуму, що лежить в основі всієї медійної реальності.
"Чи можлива поезія після Бучі?" - написав мій колега у фейсбуці невдовзі після того, як стали відомі жахливі подробиці окупації цього міста. Чи можлива культура після Бучі? Чи можливий текст? Мова? Постмодернізм, що виник як спроба впоратися із підсумками модернізму, став зброєю у війні проти реальності. Але що може бути протиставлене постмодернізму? Чи дійсно відповідати йому його методами і медіумами? На ці запитання ми ще тільки маємо відповісти.